Ангеліна Карякіна — журналістка та редакторка «Суспільного» — розповідає, про що цей курс та які базові поняття ми розглядатимемо. Мова ворожнечі, злочини на ґрунті ненависті, сексизм у медійних заголовках — усе це заважає формувати гуманне суспільство. Це відео про їхні вияви у ЗМІ та ті редакційні принципи, які можуть допомогти уникнути дискримінації і стереотипів у наших стрічках новин.
Журналістика суспільного інтересу порушує теми, що можуть бути не настільки популярними сьогодні, але будуть важливими через 10, 20 чи 50 років.
Саме журналістика суспільного інтересу дає голос тим, хто його не має. В Україні, державі перманентної соціальної несправедливості, такими можуть назвати себе ледь не всі: вчителі, лікарі, військові, дрібні підприємці, чорнобильці, афганці, шахтарі. Але є групи, чиї права стали на порядок денний порівняно недавно. Ті, кого й досі називають «іншими», «ненормативними», «особливими».
Журналістика толерантності — це не жанр. Так, герої журналістських матеріалів, що розповідають про досвід ЛГБТ в армії, сексизм на державній службі або про «табуйовані» захворювання, наприклад, ВІЛ чи інвалідність, — усе це є відносно новим. Складно було уявити подібні матеріали в українських медіа 7−15 років тому. Але йдеться не лише про героїв публікацій під інфопривід.
Відкрийте головну сторінку вашого сайту. Скільки там зображень чи публікацій із чоловіками як головними героями? А з жінками? Як часто у ваших матеріалах з'являються історії людей з інвалідністю? А скільки журналістів з інвалідністю працює у ваших ньюзрумах? Який вигляд у картини дня вашого видання — наскільки вона різноманітна й інклюзивна?
Журналістика толерантності — це підхід, радше принцип роботи журналістів. Він тримається на трьох китах: верховенство права, професійність і повага до людського життя, інакше кажучи — гуманізм.
На жаль, поняття толерантності, дискримінації, прав людини активно політизуються, їм дедалі частіше надають ідеологічного забарвлення. Окремі консервативні політики називають права людини ідеологією, а боротьбу за них — пропагандою. Відтак ці поняття стають інструментом ідеологічної боротьби партій, організацій, рухів чи окремих політиків. Журналістам, які працюють з темами соціальної, гендерної чи економічної нерівності, закидають «лівацтво», а подекуди навіть борються з ними як з ідеологічними противниками. Нерідко у силовий спосіб. Тим, хто цікавиться темами дискримінації і прав людини, варто про це пам'ятати і бути готовими.
Соціальна, гендерна й економічна нерівність є традиційно темою «лівого» порядку денного. Але це не означає, що коли висвітлювати проблематику прав людини, то ви або ваше ЗМІ автоматично переходить у розряд «лівих». Ваші редакційні принципи мають бути зрозумілими будь-яким політичним таборам, але насамперед вашій аудиторії. Відтак, якщо вам закидають заангажованість у верховенстві права, професійності та повазі до людської гідності — ви на правильному шляху.
Усі перераховані статті Конституції не означають, що у ваших журналістських матеріалах рівне право голосу мають абсолютно всі. Тому варто окремо зупинитися на понятті балансу думок.
У журналістиці воно передбачає позиції «другої сторони». Якщо у ваших матеріалах йдеться про проблему або конфлікт, у якого є дві сторони або два погляди на вирішення, — тут усе зрозуміло. Але як бути з більш складними матеріями? Що і навіщо потребує «другої сторони»?
Чи варто балансувати наукові думки антинауковими? Адже дійсно у світі є багато людей, які вважають, що Земля пласка, вакцини згубні для людства, а коронавірус поширюється там, де є вишки 5G. А як щодо думки тих, хто вважає, що окремі групи людей не повинні реалізовувати свої конституційні права — висловлювати позицію, збиратися на мітинги? Або ще радикальніше: що робити з переконаннями, нібито окремі групи людей за певними ознаками не мають рівних прав — на місце проживання, освіту, самореалізацію, а іноді й на життя?
Тож хто, скільки часу і у який спосіб має бути у фокусі вашого матеріалу? Чи можна давати однакову вагу і кількість ефірного часу жертві й нападнику? Хто є дійсно сторонами конфліктного погляду на права ЛГБТ і кого варто кликати до розмови про це? Більшість тих, хто не підтримує ані Прайдів, ані одностатеві шлюби, не нападає на мітинги й не зриває кінопокази. Але ці люди, безумовно, мають право на висловлення своєї думки та участь у дискусії. Однак варто пам’ятати, що неможливо будувати конструктивну дискусію з тими, хто б'є та принижує свого опонента.
Одне з ключових понять у темах, які стосуються прав людини та дискримінації, — мова ворожнечі (з англ. hate speech — мова ненависті). Це агресивні висловлювання, які принижують або закликають до насильства проти окремих груп людей за певною ознакою. До мови ворожнечі відносять антисемітські, сексистські, ксенофобські, расистські висловлювання і навіть виправдання актів насильства у минулому. Такі висловлювання насамперед дегуманізують цілі групи людей. «Хачі», «жиди», «ватники» чи «порохоботи» стають лише фігурами — без імені, родини і професії. Усе це позбавляє їх будь-якої людської подоби. Саме тому мова ворожнечі завжди призводить до дискримінації і насильства: адже якщо перед вами не людина, то і бити її не так вже й важко.
Медіа можуть транслювати мову ворожнечі: цитувати вислови політиків, активістів і діячів без будь-яких пояснень чи контексту. Або можуть і самі нею послуговуватися, навіть не усвідомлюючи цього. Саме завдяки медіа мова ворожнечі стає елементом картини чийогось світу, певною нормою. Тому медіа несуть відповідальність за те, до чого ця картина світу може призвести.
Згідно з дослідженням Інституту масової інформації за 2019 рік, понад 60% усіх матеріалів з дискримінаційними меседжами в українських ЗМІ були сексистськими. Це означає лише те, що тема сексизму, об'єктивації жінок, а також фемінітивів і досі викликає найбільшу кількість емоцій, сарказму чи жартів у кращому разі. А в гіршому — взагалі агресивного несприйняття.
Кожна редакція вирішує це питання по-своєму, але дедалі більшій кількості журналістів доводиться займати певну позицію. У багатьох редакціях фемінітиви були і є правилом. Адже мова формує світогляд, вона живе і змінюється разом з правилами життя. Якщо 100 років не було депутаток, бо в жінок не було доступу до більшості публічних кар'єр, це не означає, що сьогодні, коли цей доступ є, для них не має бути слів.
Саме жінки, а не чоловіки, стають предметом прискіпливої уваги до зовнішності, які б посади вони не обіймали. Тому в заголовках чи телевізійних новинах з’являються матеріали про «стрункі фігури», вбрання, «нові зачіски» або «втомлений вигляд».
Такий фокус є сексистським. Щоб перевірити, чи є певні заголовки або формулювання дискримінаційними, зазвичай використовують простий метод дзеркала: підставте у заголовок чоловіків.
І попри те, що фактологічно вони можуть відповідати дійсності, це не означає, що інформація має бути подана у такій формі у заголовку чи ліді новини. Адже у таких і схожих заголовках йдеться не про конкретних злочинців чи підозрюваних у злочинах, а про цілі групи людей. А це завжди призводить до дискримінації і насильства.
Журналістика є ремеслом, має свої правила і стандарти. В Україні для того, щоб займатися журналістикою професійно, потрібно мати принципи. Бажаємо вам визначити їх для себе та своїх редакцій.
Журналістика толерантності
Це не журналістський жанр, а принцип роботи журналістів, який базується на верховенстві права, професійності (дотримання журналістських стандартів), повазі до життя та прав людини.
Мова ворожнечі
(З англ. hate speech — мова ненависті)
Це агресивні висловлювання, які принижують або закликають до насильства проти окремих груп людей, за певною ознакою.
Інформуйте про випадки дискримінації, злочини на ґрунті ненависті та їхнє розслідування, дискримінаційні заяви політиків чи відомих осіб, але подавайте контекст та оцінку цих подій і висловлювань.
Стежте за якістю та етичністю матеріалів і не допускайте мови ворожнечі, дискримінації, некоректних узагальнень і сексизму.
Формуйте та підтримуйте цінність толерантного ставлення одне до одного в журналістському колективі.
Стежте за гендерним балансом серед експертів, що дають коментарі для матеріалів вашого медіа.
Підтримуйте різноманітність та інклюзивність картини дня власного медіа.
Ірина Славінська — редакторка, журналістка, продюсерка «Радіо Культура» на «Суспільному». У своєму інтерв'ю вона пояснює, як діє з дискримінаційними висловлюваннями і використовує фемінітиви в ефірах та які теми в розрізі прав людини досі залишаються складними.
Юлія МакГафі — головна редакторка сайту «Новое время» — розповідає про редакційні правила та нову етику, кому давати слово у висвітленні прав людини в медіа та де вчитися молодим журналістам, які працюють з цими темами.