Між журналістикою та активізмом: вибудовування особистих кордонів у роботі з соціальними темами
Журналістська робота — це перша важлива ланка, з якої починається вирішення проблем людей, про яких ви пишете. Але середовище журналістської роботи сприятливе для того, щоб непомітно для себе перейти межу між журналістикою та активізмом.
Ідеальні умови роботи журналістів
За ідеальних обставин у журналіста чи журналістки не виникне бажання вирішувати проблеми своїх героїв і цим порушувати стандарти професії.
Умови, що сприяють роботі журналістів:
1. Залученість, небайдужість та ефективна робота працівників державних інститутів. Наприклад, МЗС чи Офісу омбудсмена.
2. Впливовість, авторитет і пасіонарність громадського сектору.
3. Авторитет і довіра до ЗМІ. Передусім з боку влади та громадського сектору. Але й суспільства також.
Такий розподіл сил дає змогу журналісту виконувати свою роботу й бачити, як вона допомагає його героям. А головне — не виходити за межі своєї професії. Але зазвичай це неможливо в реальному житті.
Як це мало б відбуватися?
Журналіст знаходить людей, які потрапили в біду: поліцейське свавілля у провінції, сфабрикована справа за політичні переконання, ксенофобія у будь-яких проявах. Те, на що ми натрапляємо ледь не щодня у стрічках новин. Він пише матеріал, де розповідає історію, про яку мало хто чув раніше. Усе це читає аудиторія того ЗМІ, де працює журналіст, приєднуються колеги, які доповнюють і розвивають тему.
Це викликає співчуття у читачів, які довіряють своєму ЗМІ. Також до справи долучаються правозахисники, проводять моніторинг та аналітику проблеми. Вони звертаються до представників влади на місцевому чи навіть державному рівні. Наприклад: «Зверніть увагу, у регіоні Х порушують права людини».
Влада реагує: поліція відкриває кримінальні провадження, відповідальні служби допомагають і захищають потерпілих.
За таких умов справа виконана і ніхто з учасників ситуації не порушив професійні кордони одне одного.
Як насправді журналісти працюють із темами соціальних проблем?
Державні органи хронічно байдужі до соціальних проблем. Особливо в регіонах, і особливо до тем, які потребують системної роботи. А її ще потрібно відстежувати та контролювати, щоб усі коліщатка працювали ефективно й допомагали героям ваших матеріалів.
Також проблема у тому, що громадський сектор — правозахисники та активісти — хронічно втомлений, а в регіонах ще й заляканий. Він регулярно проявляє неабияку пасіонарність у вирішенні окремо взятих проблем. Але таких проблем та історій не меншає — їх сотні, якщо не тисячі.
Справа Каті Гандзюк, вбивство Павла Шеремета, справа Стерненка. Це тільки ті історії, про які, напевне, чув кожен другий. І навіть у таких розкручених справах досягти результату вкрай складно.
А у ЗМІ головний критерій якості роботи — рівень довіри. І він також викликає запитання. Опитування 2020 року свідчать про зниження довіри суспільства до національних медіа. Щоправда, цей показник з року в рік коливається то в одну, то в іншу сторону. Проте невелика довіра означає таку ж впливовість. Відтак політики й чиновники вважають, що можуть не вирішувати соціальні проблеми, про які пишуть журналісти. Винятком є хіба розслідування про корупцію в органах влади.
Такі умови роботи неабияк підштовхують журналіста перейти на сторону активізму. Або принаймні змушують думати, що ефективніше не писати про проблеми людей, а безпосередньо їм допомагати.
Чому журналістам не варто переходити на сторону активізму?
Насамперед, це порушення стандартів роботи.
Навіть якщо йдеться про хорошу справу — допомогти людині в біді — пам'ятайте, що саме незалежність і неупередженість журналіста є його ключовим активом. Тобто цінністю, яка викликає довіру читачів та громадського сектору. Історії, які ви розповідаєте у журналістиці, майже завжди про конфлікт двох або більше сторін. Тож місце журналіста — саме посередині, щоб чути усі позиції. Інакше ви втрачаєте баланс і схиляєтеся на бік однієї зі сторін конфлікту.
Щоб зрозуміти це на практиці, уявіть себе читачем. Чи повірите ви історії, яку розповідає людина з позиції лише однієї сторони? Найімовірніше, ні: ви інтуїтивно захочете почути й тих, хто перебуває по інший бік «барикад».
Наприклад, автор роками пише про переслідування кримських татар з боку місцевих силовиків — ФСБ, Центру протидії екстремізму тощо. Це десятки сфабрикованих адміністративних чи кримінальних справ. У його практиці саме ці матеріали силовиків найвиразніше ілюструють порушення прав і політичні мотиви переслідування.
Інакше кажучи, недостатньо ретранслювати розповідь людини, чиї права порушили. Варто проаналізувати позицію тих, хто це зробив. Зазвичай такий аналіз зробить розповідь жертви тільки виразнішою, повнішою і переконливішою. Однак це не завжди можливо.
Наприклад, коли автор готує радіоефір, його редактор часто просить надіслати у ФСБ запит прокоментувати питання, про які вони будуть говорити, або за можливості приєднатися до ефіру.Ані письмової відповіді, ані включення в ефір жодного разу ще не було. Тож буває, журналіст каже редакторові: «Навіщо витрачати час на запити, якщо ми можемо пояснити позицію слідства матеріалами справи?». На це він відповідає: «Їхнє мовчання часто красномовніше, ніж розгорнута відповідь».
Що відбувається, коли журналісти стають активістами?
Уявіть таку ситуацію. Журналіст розуміє, що не виправить історію, яка його зачіпає, лише розповіддю про неї. І тому пробує її вирішити.
По-перше, він перестає бути журналістом. А якщо це хороший фахівець, який чесно і зрозуміло пише чи знімає, — то це банально погано для професії, яка його втрачає. А по-друге, у нього це може не вдаватися, адже він переходить на поле діяльності, в якому мало розуміється.
У 2020 році Тарас із колегою почали працювати з темою повернення українок із Сирії. Їх разом із дітьми вже кілька років силоміць утримують у закритих таборах для біженців на території Сирії. Влада системно ігнорує прохання українських громадянок повернути їх додому.Родичі цих жінок звернулися до журналістів за допомогою, розповіли про десятки, якщо не сотні, запитів до посадовців, формальні відповіді й чиновницьку байдужість. Тоді автор ледь не вперше за весь час роботи журналістом подумав: текстів буде замало, треба спробувати допомогти якось ще. Вони організували пресконференцію за участю рідних цих жінок. Також створили фейсбук-сторінку й повністю взяли на себе комунікацію з органами державної влади.У журналістів не все вдається, і сама робота забирає багато зусиль саме через брак базових знань і практики.
Чому журналіст став учасником саме цієї історії, попри те, що добре тримав дистанцію у тривалій роботі з політв'язнями? Раніше він розумів, що його підтримка цих людей — це добре виконана журналістська робота.
У випадку з українськими жінками, які застрягли в Сирії, він з колегою побачив тотальну байдужість не лише з боку влади, а й громадського сектору. І вже під час цієї позажурналістської роботи вони зрозуміли, що не обійдуться без допомоги професіоналів. Насамперед правозахисників і міжнародних гуманітарних організацій.
Одна з найдієвіших порад журналістам у таких ситуаціях: якщо відчуваєте, що писати тексти — це замало для допомоги героєві чи героїні, а не зарадити не можете, то знайдіть фахових союзників. Це не складне завдання і стандартам журналістської роботи не суперечить: використовуйте інформаційні запити, листи з проханням звернути увагу на історію, дзвінок, зрештою. Люди, які можуть допомогти вашому героєві, точно є, і цілком ймовірно, що така допомога — це і є їхня робота.
Пам’ятайте: коли ви переходите з журналістики в активізм з думкою, що це єдиний випадок, то створюєте небезпечний прецедент. Він шкодить не лише вашій професії. Навіщо чиновнику чи політику вирішувати проблеми людей, про яких ви пишете, якщо ви зробите все за нього? І байдуже, чи це закинутий кінотеатр у Слов’янську, який треба відновити, чи українки в сирійських таборах, яких треба порятувати.
Та й правозахисникам чи активістам, у яких безліч поточної роботи, може бути ніколи до вашої історії. Вони можуть подумати: «Ми давно знали про цю проблему, але не мали на неї часу, а тепер вона вирішена і на совісті колишнього журналіста».
Бажання практично допомагати героям, про яких ви пишете, дуже шкодить журналістиці як професії
Пасіонарна думка «спробувати зробити більше» знецінює виконану роботу. І вашу, і ваших колег. Якщо думки про активізм з’являються дедалі частіше, пригадуйте успішну історію з вашої журналістської практики.
Найімовірніше, така є у всіх: коли ви зустріли героя чи героїню, що були у біді, і написали про це хороший текст. Коли за мотивами вашого тексту колеги з іншої редакції зняли сюжет, фоторепортаж чи написали кілька новин. Коли правозахисники це прочитали й змусили чиновників вирішити проблему. Коли чиновникам, зрештою, не залишилось нічого іншого, як це зробити.
Як витримувати баланс між журналістикою та активізмом?
Баланс має бути базовим принципом ваших матеріалів.
Наприклад, у кожній публікації, де це потрібно, в редакції Тараса пишуть: «Коментарі співробітників ФСБ, які провели обшук у будинку людини, наразі відсутні». А коли вони є, то обов'язково додають їх у свої матеріали. Якщо це доречно, то і в радіоефірах вони говорять: «Представники окупаційної влади можуть висловити свою позицію, подзвонивши до нас у ефір чи написавши нам на пошту».
І з часом це дає свій результат: чиновники, посадовці і силовики, які напряму пов'язані з репресіями в Криму, систематично читають журналістські матеріали. Вони бачать, що в тексті, окрім слів адвоката чи його підзахисного, є фрагмент із пресрелізу ФСБ. Паралельно їм не припиняють приходити запити від редакції. На це знадобилось років 5 методичної роботи, але редакції почали відповідати з того боку «барикад».
Уявіть: співробітник тюрми, у якій сидять українські політв'язні, знає, що цей журналіст — ворожий для нього (не з телеканалу «Раша Тудей» чи «Росія-1»). Але водночас він розуміє: якщо дасть йому коментар, то журналіст не перекрутить його.
Журналіст поставить цей коментар тюремника поряд з коментарями адвоката, правозахисника та рідних політв'язня. Розповіді останніх трьох будуть суперечити позиції першого. Отож, зрозуміло: якщо троє говорять, що проблема є, а один її активно заперечує, то, вочевидь, хтось бреше.
Головне в цій історії — дати можливість читачеві почути позицію усіх сторін конфлікту і зробити власні висновки на основі тривимірної картинки.
Одного разу журналіст працював з історією кримського татарина, якого силовики затримали в Криму у грудні 2018 року. Його звинуватили в перевезенні вибухівки вагою більше 10 кілограмів. У чоловіка інвалідність, ампутована нога, кілька перенесених інфарктів і багато хвороб, найтяжча з яких — цукровий діабет.
Його відправили в СІЗО. Усі розуміли, що справа абсурдна й фальсифікована. Навряд чоловік, який їхав провідати матір перед серйозною операцією на серці, буде тягти із собою сумку з тротилом. Але цього очевидного факту виявилося замало, щоб розповісти історію й показати, що людина не винна.
Тому знадобилися матеріали його справи. Уся вона була суцільним фальсифікатом. Ледь не щодня журналіст писав новини про усі можливі порушення у процесі слідства. Потім телефонував російській омбудсвумен у Криму. Він запитував, чи не вважають вони, що тримати людину з інвалідністю в СІЗО — це занадто?
У цій історії комунікація з іншою стороною конфлікту була така ж важлива, як і розмови з адвокатами й рідними.
Журналіст зателефонував тодішній омбудсвумен Криму, щоб дізнатися, як почувається герой його текстів. Вона відповіла, що він перебуває в чудовій тюремній камері, а погане самопочуття — це лише прояви стресу після арешту. А рідні й адвокати в’язня прокоментували, що йому колють поганий інсулін і він фактично на межі життя і смерті.
Увесь той час журналіст переслідував певну мету, навряд чи помітну читачеві. Йому було важливо показати, наскільки абсурдні ці обвинувачення і вся історія загалом. Виявилося, що силовики і місцева влада у цьому нічим не гірші союзники, ніж адвокати і рідні героя. Зрештою, чоловік вижив, у 2019 році його обміняли разом із моряками та Олегом Сенцовим. Омбудсвумен, до якої Тарас стабільно телефонував, пішла у відставку. Ймовірно, його новини теж посприяли цьому.
Отже, баланс — це не обмеження, а навпаки — додаткові можливості у робочому арсеналі. А у вашому випадку — це ще й аргумент на користь того, щоб залишатися журналістом чи журналісткою і не йти в активісти або правозахисники.
