На території України живуть десятки національних меншин: кримські татари, турки-месхетинці, бельгійці та інші. У своїй лекції Олеся Яремчук — журналістка, авторка книги «Наші Інші» — ділиться, як розповідати про життя різних народів, які разом творять українську спільноту.
Нині в Україні живуть десятки національних меншин. Це і корінні народи, як от кримські татари, караїми чи кримчаки, і ті, які переселились на територію сучасної України. Скажімо, за часів Австро-Угорської та Російської імперії чимало народів заохочували приїжджати й освоювати українські землі — так, наприклад, виникли німецькі й бельгійські колонії. Волохи потрапили на Закарпаття, втікаючи з Румунії. Словаки приїхали будувати залізницю, але тут і залишились. Натомість за сталінських часів народи переселяли примусово — в Казахстан, Узбекистан, «на Воркуту», або навпаки — в Україну. Так сталося з поляками, греками, шведами. І вже за незалежності України здебільшого з економічних причин до нас переїхали ще кілька народів, наприклад, турки-месхетинці.
Тож як можна якісно подати інформацію про реалії життя різних народів, які творять українську спільноту?
Дослідники досі не мають єдиної думки щодо появи вірусу.
Приблизно 40 років тому в кількох містах Америки до лікарів почали звертатися хворі, яким вони не могли поставити точний діагноз. Звичайні ліки не допомагали цим пацієнтам, і люди почали вмирати.
Лікарі та вчені замислилися, чому організми цих людей не можуть чинити опір.
У 1983 році французький професор Люк Монтаньє довів, що причина цієї хвороби — вірус.Він назвав його ВІЛ, що розшифровується як «вірус імунного дефіциту людини». Вчений пояснив, що причина хвороб цих людей — вірус в організмі, який робить його беззахисним перед будь-якими захворюваннями.
Узагальнення — ворог журналістів, коли вони пишуть про національні меншини. Фрази у стилі «угорці хочуть відділитися від України» чи «угорці вороже ставляться до України»деструктивно впливають на загальний діалог щодо цієї теми.
Чи є конкретна статистика, скільки людей висловлюють вороже ставлення до України? Поїдьте на місце, поспілкуйтеся з людьми і тоді зможете побачити реальну картину. Не ведіться на приманки яскравих заголовків: вони таврують певні суспільні групи і створюють кліше. Наприклад, про бандерівців чи шахтарів на Донбасі.
Часто в українських медіа люблять наголошувати на національності людини, коли йдеться про злочин чи якусь кримінальну справу. Наприклад: «Ром обікрав жінку на вокзалі» або «Румун поранив літнього чоловіка внаслідок сутички».
У жодному разі не варто цього робити, адже на місці цієї людини може бути людина будь-якої національності. Натомість у читачів чи глядачів складається враження, що всі роми чи румуни погані. Коли ми вказуємо на походження людини, то ставимо на ній клеймо та створюємо стереотип. Тож добре подумайте, коли ви пишете про якусь конфліктну ситуацію: чи так важливо акцентувати тут на національності?
Часто трапляється так, що журналісти рвуться на місце поселення національних меншин тільки тоді, коли там трапився якийсь конфлікт. Як, скажімо, всі кинулись у село Лощинівка на Одещині, коли там відбулися сутички між болгарами та ромами.
Розповідь про мирне життя та колорит національних меншин матиме значно кращий вплив на їхнє сприйняття.
Історію можна прочитати в книжках та інтернеті, але ніщо не замінить вам живого спілкування з людьми. На місці ви пізнаєте колорит, спробуєте народну кухню, наслухаєтеся мови. Саме з такого матеріалу ви зможете зробити якісний літературний репортаж.
Опанувати старошведську, гагаузьку та турецьку за два тижні — складно. Однак кілька слів мовою національної меншини, до якої ви їдете, краще занурять вас у тему. Розширюйте свої горизонти, бо мовний ландшафт — надважливий.
Остап Сливинський у передмові книжки «Наші Інші» назвав уміння сказати про приналежність народів до України ознакою зрілості: «наші вірмени та євреї», «наші волохи, гагаузи та албанці».
Лише коли ми приймемо ці народи, вони перестануть бути бездомними. Бо доки народи залишатимуться Чужими, їм будуть відмовляти у місці. Бо Чужий — це той, кого позбавляють місця у просторі, кому завжди слід бути «деінде».
Часто журналісти хочуть знайти «щось неймовірне», що одразу потрапило б у топ сенсацій. Однак пам’ятайте, що ви висвітлюєте життя не екзотичних племен, а представників українських національних меншин, які ведуть звичне для нас життя.
Такі матеріали лише знецінюють ваших героїв і поглиблюють стереотипи. Пам’ятайте, що вони дали вам цінний подарунок — свою історію.
Перед поїздкою предметно готуйтеся: опрацюйте попередньо опубліковані матеріали. Спробуйте знайти літературу на цю тему. Можете також поговорити з експертом чи експерткою. Як писав польський репортер Ришард Капусцінський, «щоб написати одне речення, потрібно прочитати тисячу».
Однією з хиб, якої допускаються деякі автори, є моралізація. Якщо ваш текст не є авторською колонкою, а репортажем чи спробою аналітики — приберіть з нього власні рефлексії та оціночні судження. Ваше завдання — зобразити життя героїв, а не продемонструвати власну життєву мудрість.
Не піддавайтеся соціальним стереотипам, що ті, чи інші народи — погані.
У спілкуванні з вашими героями необхідно налагодити теплий контакт. Тому для написання репортажу дуже важлива емпатія. Співпереживайте історії людей, про яких пишете. Це додасть тексту глибини.
Так журналістка давала зрозуміти співрозмовникам: вона не пережила того, що й вони, але розуміє їх
Якщо ви щиро розповідаєте про себе, у розмові це має дзеркальну дію, адже ваш герой відчуває ваші емоції й відповідає тим самим. Це можна назвати таким собі «кордоцентризмом» у репортажі, який допоможе вам відкрити співрозмовника.
Пам’ятайте, що в центрі вашого матеріалу має бути історія людини. Складні й неоднозначні теми можна розкрити, заглибившись у життя однієї людини чи навіть сім'ї.
«Кордоцентризм»
У репортажі — щире спілкування зі співрозмовником, що допомагає його відкрити.
Не узагальнюйте, розповідайте історії конкретних людей.
Не формуйте кліше.
Не розділяйте людей на «своїх» і «чужих».
Не робіть екзотики з житття нацменшин.
Не бійтеся представників нацменшин.
Висвітлюйте буденне життя етнічних спільнот.
Їдьте на місце поселення.
Розмовляйте з героями якнайдовше.
Вивчайте мови етнічних спільнот.
Пишіть про своїх героїв із повагою.
Спирайтеся на різні джерела.
Уникайте моралізації.
Будьте щирими у спілкуванні з героями.